Вона хотіла стати істориком, але пішла в Інститут журналістики. У Дніпропетровську могла стати лише відомою дочкою відомого батька, але подалася до Києва. Газетяр-фрілансер, чи не наймолодший голова Київської медіапрофспілки, редактор програми на каналі 1+1. Усе це про Михайлину Скорик. Перед черговим записом програми вона розповіла, як молодий журналіст може зробити ім’я і вийти за межі професійних стереотипів, висловила свій погляд на викладання журналістики в Україні та поділилася мрією знову писати про лісників і фермерів.
Заради всього цього Михайлина так і не доїла свій обід. Мабуть, ефір їй дорожчий за салат.
Хто такий гарний журналіст і скільки він коштує?
Гарний журналіст завжди коштує дорого. Для цього він має бути професіоналом. Журналіст – це професійний комунікатор: він має швидко знайти спільну мову з будь-якою людиною. І не має значення, хто це – бомж із вокзалу чи Президент Сполучених Штатів Америки. Він повинен знайти потрібну людину в максимально короткий проміжок часу і розпитати все, що потрібно для статті чи сюжету. А потім використати цю інформацію грамотно і продати її – бажано, якомога дорожче. І щоб ані Президент, ані бомж не міг сказати, що їх слова перекрутили чи щось перебрехали.
Отож головні якості журналіста – це комунікабельність, швидкість і точність. Швидко знаходити контакти, здобувати потрібну інформацію і не менш швидко передати її чи в ефір, чи перетворити на статтю в максимально цікавій формі.
Скільки потрібно написати, щоб бути авторитетним фрілансером?
На ім’я потрібно працювати років п’ять як мінімум. Не знаю людей, які зробили б собі ім’я швидше. Молоді і відомі журналісти, яких я знаю – Єгор Соболєв, Сергій Лещенко, Сергій Швець – довгий час працювали і були активними, вирізнялися своєю роботою і завдяки цьому ставали дорогими журналістами.
Зараз, якщо хочеш бути іменитим журналістом, важливо не спокушатися на легкі гроші, не продаватися, не розмінюватися на „джинсу” і замовні статті/сюжети. Потрібно розуміти, що платять не лише за розшифровку інформації з диктофону, а й за ім’я, за бренд. Ти можеш бути розумним, талановитим і освіченим, але якщо за тобою тягнеться шлейф продажності, то дуже важко потім буде змінити ставлення колег і майже неможливо вирватися з кола замовної журналістики.
Тому молодий журналіст повинен спочатку попрацювати на ім’я, як в інституті працюють на заліковку, а потім уже настає період, коли ім’я працює на тебе. Стає простіше, бо всі вже знають, що ти – це ти, і перед тобою відчиняються багато дверей, в які раніше доводилось заходити через дах чи з чорного ходу.
А як тоді потрібно починати? Чи варто починати з районних газет?
Доводилося стикатися з молодими людьми, які починали з районних газет. Зараз ці журналісти заробляють 2500 – 5000 гривень на місяць. Але за останні п’ять років професійний рівень журналістики виріс, медіа-ринок дуже змінився, тож я категорично не раджу кожному, хто планує стати професіоналом, йти в районні газети. Вони здебільшого дуже низької якості. Там майже неможливо здобути професійні навички. Якщо це справді хороша районка, ви можете навчитися там спілкуватися з людьми. Але в Україні дуже мало районних газет, які працюють професійно – шукають місцеві новини, а не просто передруковують виступи глав райдержадміністрацій та оприлюднюють протокольні звіти із засідань райрад.
Не хочу образити колег з районок, але вони діють по-старому – в стилі радянської журналістики. Друкують оціночні матеріали, в яких уже із заголовку зрозуміло, хто – білий, а хто – червоний, де ворог, а де друг. Такі історії не цікаві читачам, бо в них немає справжніх новин про життя району. Після такого першого досвіду важко переходити на справжню новинну журналістику. Тобто коли ти повинен бачити, що таке новина, важлива для читача-глядача, як вона відрізняється від коментаря, що таке незаангажоване інтерв’ю, коли ти не звинувачуєш, а намагаєшся випитати позицію людини і звести її з іншою позицією. Це інший рівень, інші підходи.
Переконана, що молодий спеціаліст повинен починати у найкращих компаніях. Він сам повинен визначитись, що він хоче: вибрати з того, що читає, що йому цікаво – і спробувати туди потрапити на будь-яких умовах. А потім вчитися вже там, просити, щоб його вчили. Не боятися робити самому і не боятися помилок, бо їх роблять всі.
Вчитись в солідних компаніях – це добре. А в інституті? Взагалі журналісту потрібна журосвіта?
Журналісту потрібна базова вища освіта. Чим хороший був Інститут журналістики, коли я вчилася, то це цікавими викладачами з філології і літератури. Вони дали базові знання з розуміння мови, привчили читати і розуміти класику, пояснили, навіщо і як треба читати системно. Я їм за це дуже вдячна. Можу згадати Ніну Филимонівну Остапенко, Тамару Володимирівну Старченко, Ольгу Михайлівну Пазяк, на жаль, уже покійну.
А щодо журналістики, то в наших інститутах дуже мало практики. Теорія, яку викладають, відірвана від життя і викладачі здебільшого не розуміють процеси, які відбуваються на медіа-ринку. Тому знання, які вони дають, схоластичні. Студентам треба йти в практику, бо життя змінюється дуже стрімко.
В інституті вчилась на відділенні преси?
Так, на газетній спеціалізації. Це спадково. Мій батько – журналіст-газетяр. Він мене переконував, що якщо ти знаєш пресу, тобі легко опанувати будь-що інше. Зараз можу сказати, що це не так. Кожна спеціальність має свою специфіку і свій набір інструментів, які потрібно опановувати. Це так само, як різниця між столяром, що робить меблі, і скульптором по дереву.
Тобто переходити від пресової журналістики до телебачення було важко?
Я ще в процесі і це дуже важко. Розумію важливість картинок, але не мислю ними. Окрім того, треба ще й бачити, як їх поєднувати. Знаю це теоретично, навчилась писати сценарії, але коли роблю сюжет, то розумію, що не всі ідеї можу втілити у відео й тексті. В мені прокидається газетяр, хочеться написати статтю, інтерв’ю, поставити пару фотографій, але не можу придумати фотографій стільки, щоб зробити мініфільм.
Думаю, молодим людям значно простіше опановувати телесправу з нуля. Коли в тебе немає інших знань за спиною − переймаєш те, що є.
Михайло Скорик – відомий і авторитетний дніпропетровський журналіст. Він стояв над душею, коли ти вибирала професію?
Батько в мене над душею не стояв. А от його „дух” в Дніпропетровську завжди витав. Свого часу він був одним з найвпливовіших журналістів в області, тому мене сприймали як дочку Скорика і все. Але оскільки я хотіла бути Михайлиною, самою по собі, то втекла до Києва. Ореол батька і тут „виникав” і допомагав, але більшість з того, що вдалося досягти в Києві, досягала сама.
Зараз тато – власкор „Голосу України” в Дніпропетровській області, й у нас час від часу виникають дискусії про те, що таке журналістика і яким має бути журналіст. У нас різні погляди на професію. Не кардинально, але я не сприймаю тієї радянської школи, яку він пройшов і яку частково пройшла і я. Вважаю, що це не та журналістика, яка нам потрібна. А батько, навпаки, обожнює фейлетони і соковиту оціночну журналістику
А на вибір професії батько, певно, вплинув. Спочатку я планувала бути істориком і збиралася поступати саме на історичний факультет. Але в 11 класі під впливом літератури почала писати. Хоча доти ніколи не писала ні віршів, ні оповідань, захопилася творами. Вчителям у школі не подобалася публіцистичність мого стилю, а батько в ній бачив зародок фейлетонів і статей.
Не шкодуєш, що пішла в журналістику?
Інколи здається, що журналістикою мають займатися якісь інші люди, а мені треба робити щось корисніше: вирощувати картоплю чи садити дерева. Находять такі патріархально-сентиментальні настрої. Журналістська професія важка й напружена. Інколи здається, що ти робиш непотрібну справу, залазиш людям в душу, показуєш те, що вони хочуть приховати... Але потім розумієш, що нічим іншим займатися не вмієш й усі мрії про садок вишневий зникають.
Років із вісім тому, я знайшла спосіб поєднати обидві мрії – почала писати про сільське господарство. І хоча зараз відійшла від аграрної журналістики, все одно продовжую стежити за людьми, що вирощують картоплю і садять дерева, сподіваючись, що повернусь і зможу бути корисною саме в цій площині. Комунікація між сільгоспвиробниками, фермерами, людьми, які працюють на землі, й іншою частиною суспільства надзвичайно важлива. І мені писати про це найцікавіше.
Наскільки журналістика є творчою?
Це творча професія, але це й ремесло. Так само – як скульпторство чи акторська майстерність. Тут є низка стандартних прийомів. Якщо ти їх опанував, ти хороший актор. Але якщо можеш вільно імпровізувати і придумати щось нове – ти геніальний актор. Так і в журналістиці: якщо придумуєш новий формат, як Леонід Парфьонов чи можеш вести прямоефірні дискусії як Анна Безулик, то ти – геніальний ведучий.
Ти казала про євростандарти. Чи потрібно нашим зараз їхати за кордон?
Обов’язково. По той бік кордону – глобалізований світ. У Києві його ще не відчутно. Але, коли приїжджаєш в Швейцарію і зустрічаєш там людину з Уругваю, яка працює в банку під Парижем і посилає гроші на операцію вісімнадцятьом дітям, які хворіють чи пухнуть від голоду, то розумієш, яка земна куля тісна. Або коли на емейл падає лист від француза Томá, який їде з Китаю додому і хоче подивитись, як у нас жнивують, бо у нього мета – побувати в усіх країнах-лідерах з експорту пшениці. І ти зустрічаєшся з ним у Києві, і він розказує, що за 8 місяців бачив 8 урожаїв.
У людей, які живуть „там”, – інше мислення, інші погляди на світ. І країна, яка хоче бути модерною, а не безнадійно-провінційною, має вписатися в „той” контекст.
Якщо журналіст цього не розуміє, не знає мов, не може спілкуватись з іншими колегами, то йому справді треба їхати в районну газету і намагатися робити бізнес там.
А щоб зрозуміти, чим живе світ, як там усе відбувається, треба стежити за світовими новинами, читати або дивитися ВВС та інші провідні мас-медіа і час від часу виїжджати за межі країни. Треба постійно розширювати кут зору. Мій батько любить повторювати одну класну річ: „Широта твого кругозору залежить від висоти твого перископу”. Тож намагаюся підняти свій перископ якомога вище. Я переконана, що нам треба вчитися там, привозити знання сюди і, використовуючи їх, змінювати світ навколо нас. Мабуть, це моя формула патріотизму.
Ти починала з „України молодої”?
Так. На другому-третьому курсі. „Україна молода” тоді була однією з прогресивних газет. Мені здавалось, що це та газета, яку пишуть спеціально для мене. Маючи невелику практику в обласному тижневику, зацікавилась сільським господарством. А в „УМ” журналістка, яка займалась сільським господарством, саме була в декреті – мені запропонували спробувати. Рік я працювала, мало що розуміючи. Пам’ятаю, амбіцій було багато. Але з чого починати, не дуже уявляла. Подзвонила батькові. Він сказав, якщо втрачати нічого, треба починати з перших осіб. Я дізналась, хто й де головний, написала низку запитань для інтерв’ю, зокрема й до міністра сільського господарства та продовольства Бориса Супіханова. Зараз розумію, що вони були дуже загальними.
Але запит спрацював. Прийшла, поговорила - інтерв’ю виявилося тяжким. Але міністр, помітивши, що я молода-недосвідчена, мене підтримав – мабуть, йому подобалося, що з’являється молодь, яка хоче писати про сільське господарство. Та й у порівнянні з наступниками Супіханов був значно відкритіший. Він рідко відмовляв у коментарях. Як правило, казав: „Ну ладно, приходь завтра о 8-й ранку – розкажу”. І розказував, не зважаючи на те, що наступного дня виходила критична чи „стьобна” замітка – в стилі „України молодої”.
Отак, проживши від „жнив до жнив”, увійшла в курс аграрних справ.
Які головні пріоритети роботи Профспілки на сьогодні?
Головна мета на сьогодні – домогтися підписання всередині редакцій комерційних мас-медіа колективних договорів. Це документ, який визначає соціально-економічні умови праці в редакції, закріплює, скільки може людина працювати, які лікарняні отримувати, яка тривалість відпустки. Бо, якщо за законом журналіст має право на 36 днів відпустки, то у дуже багатьох комерційних виданнях і 2 тижні підряд важко взяти.
Журналісти самі можуть покращувати умови праці в редакціях, дбати про вищу зарплату, відстоювати та компенсацію за роботу у вихідні та вночі. Ми намагаємося розказати про ці можливості в кожній київській редакції і таким чином розбудовуємо осередки.
Чи можна стати хронічним журналістом? Чи потрібно з віком змінювати професію?
Якщо ти професійний журналіст, то дуже важко стати „хронічним”. Журналістика в Україні – молода. Це тому, що вимоги до професії змінилися. Багато хто зі старших і досвідченіших пішов у піар, консалтинг, створив не пов’язаний із журналістикою бізнес – це нормальний процес. Але якщо ти справжній журналіст, то доки тобі будуть цікавими життя, люди, інформація, доки цікаво буде поширювати інформацію – ти це робитимеш. Причому на будь-якій посаді. Наприклад, голова Нацради з питань телебачення і радіомовлення Віталій Шевченко досі пише. Принаймні ще торік я бачила його журналістські тексти.
Тобто ти або стаєш професійним і в будь-якому віці залишаєшся журналістом, або ним просто не є. У мене кілька знайомих, яким за 60, але вони досі відточують майстерність. Навіть застосовують журналістські „трюки” в приватному спілкуванні. До речі, це найжахливіше, коли тебе, журналіста, ставлять по інший бік мікрофона і змушують відповідати на запитання. Тоді ти на власній шкурі відчуваєш, за що нас так не люблять – за, те, що хочемо знати більше, ніж людина бажає про себе розказати...
Другие статьи данной тематики:
Фриланс для начинающих: советы психолога
В объективе фриланса
СПЕЦИАЛИСТ ПО ВОПРОСАМ КРЕДИТОВАНИЯ - ВАШЕ ПРАВО НА КРЕДИТ
